Правдивые истории про кота Мурчика
(с переводом)

  Розповідь перша: Мурчик.

В нашому будинку з'явилася маленька пухнаста грудочка.

Вона була така крихітна, що вміщувалася в нашій дитячій долоні. А ще мала оксамитові вушка, хвостик-гострячок і великі огруглі, блакитні оченята.

Кошеняті ще не було й місяця від народження. Воно не вміло ходити, а тільки кумедно переставляло лапки по килиму, переповзаючи з місця на місце. Куці лапки не слухалися, заносили кошеня то вліво, то вправо. Важка голова переважувала, кошеня кувиркалося, падало й скиглило.

Не вміло воно також самостійно їсти. Дивилося на їжу розгублено, не розуміючи, що від нього хочуть люди.

Весь час кошеня жалібно пищало, тремтіло і гукало свою маму-кішку.

Та її не було...

Це кошеня хтось підкинув в густу траву неподалік нашої оселі. Ми гралися поблизу й почули писк. Віднайшли кошеня і принесли додому. Потім дізналися, що це котик. Малого було дуже шкода, тому вирішили залишити його собі.

Котика посадили на широке ліжко, а він з переляку забився між двома подушками й звідти підглядав за нами.

Коли ми до нього наближалися, котик вигинав спину й сичав на нас, немов дорослий.

На сімейній нараді вирішили назвати його Мурчиком.

Щоб трохи заспокоїти кошеня, тато посадив його собі за пазуху. Воно вмостилося на великому теплому животику, зігрілося, заспокоїлося, замурчало й заснуло.

Коли ж його звідти доставали, воно пручалося, нявчало, тому знову доводилося саджати малечу на живіт.

Перші два дні кошеня не їло. Ми почали хвилюватися за нього. Без їжі Мурчик міг загинути від виснаження. Що ми тільки не робили: намагалися напоїти його молоком з дитячої пляшечки, крапали молоко в ротик крапельничкою, тицяли мордочку в тарілку з їжею, та все марно - кошеня вперто відмовлялося їсти.

Одного вечора вся родина зібралася за столом, Мурчик, як завжди, з татом.

Тато пережував шматочок ковбаски й підсунув котику під ніс. Той клацнув зубами й став жадібно жувати, виставивши мордочку в прорізь сорочки. Він гарчав, сичав, щоб ніхто не відібрав у нього таку смакоту.

Ми всі розсміялися, тепер Мурчик не пропаде, буде жити! З тих пір кошеня стало їсти все й швидко рости.

Тільки продовжувало жити у тата на животі. Злізе, поїсть, погуляє, зробить свої справи і знов дряпається до тата на животик під сорочку.

Де б тато не був - кошеня з ним. Мурчик вважав тата за свою маму-кішку.

Розповідь друга: Мурчик і котлети.

Минав час, Мурчик підростав...

Якось тато на кухні готував котлети. Аромат розносився по всьому будинку. Бідний Мурчик ковтав слинку, поглядав на тата й корчив хітливо оченята. Але все дарма - тато був невблаганний і Мурчику, крім маленького стусана, нічого не перепало.

Ми повечеряли. Котик з нами також. Потім ми всі пішли дивитися телевізор.

Та мале кошеня було незадоволене. На його думку, до тієї запашної, рожевої котлетки, що сумирно покоїлася в його животику, не завадило було б підселити ще дві-три сусідки...

Він озирнувся на всі боки, потім не кваплячись, поплентався на кухню. Дорога була проторена не один раз, тому на ній він не заблукав. А прямісінько, без перешкод, потрапив до плитки з каструльками.

Відрізнити компот від котлет теж було не важко. Проблема була в тому, як дістати котлети?. Лапи - не руки, кришку не знімуть. А котячий гіпноз - заслабкий, кришка навіюванням не піддавалася.

Кошеня не витерпіло і постукало лапкою по кришці, але вередливі котлети не захотіли відчиняти. Тоді Мурчик спробував кришку відсунути, знов марно - нічого не вийшло. Він розсердився й надавив двома лапами зверху. Кришка стала на ребро, а в середині завиднілися котлетки.

Мурчик, не роздумуючи, пірнув всередину. Кришка плавно стала на своє місце, замурувавши котика наодинці із смакотою...

Пізно уночі, коли всі давно поснули, тато, якого мучило безсоння, вирішив трішки підвечеряти. Він прийшов до кухні, зняв кришку... А в чистій, вилизаній до блиску каструлі, сном праведника, згорнувшись калачиком, спав ситий Мурчик....

Розповідь третя: Мурчик і мишеня.

Кошенятко підростало. Ми побоювалися, що воно загубиться, або його хтось скривдить. Тому рідко випускали одного гратися на вулицю.

У Мурчика було багато власних іграшок, з якими він залюбки бавився: тенісний м’ячик, обшитий кролячим хутром; олівці, які з великим задоволенням гриз, а також обгортки з цукерок, які шелестіли, коли котик ганяв їх по кімнаті.

Та найбільше всього він любив гратися з пластмасовими половинками шкарлупок «Кіндера-сюрприза». Легкі, майже невагомі, вони легко переносилися в його зубах. І якщо залітали під канапу, Мурчик сам виносив їх на середину кімнати. Шкарлупка високо підлітала після удару лапою, а Мурчик плигав та метався за нею, наче навіжений.

Робили ми йому також «рухому мишку». На довгу мотузочку прив’язували шматочок ковбаски й нею дратували кошеня. У Мурчика насторбучувалися шерстини, вуса починали стирчати в різні боки, а очі робилися великими, як п’ять копійок. Він полював з таким завзяттям, наче від цього залежило його життя. Це були незабутні, неповторні, акробатичні номери, повні чудес.

Мурчик пролітав зі стола на тумбочку; переплигував через різні бар’єри; видряпувався по нас й добирався по руці до ,затисненої в долоні, ковбаски. А коли полювання набридало, а апетит непомірно виростав, він проявляв кмітливість: вже не бігав за мотузочкою, а ловив її, перегризав хутко і, як нагорода, ковбаска діставалася йому.

Якщо Мурчику хотілося ось так погратися, він брав мотузочку і сам починав її тягати по кімнаті, раз у раз поглядаючи на нас і дивуючись, чому ми такі недолугі і не розуміємо його...

Хоча кошеня прожило в нас більше півроку, та живої миші йому бачити ще не довелось.

Якось грався він на подвір’ї під нашим наглядом. До нього підішла сусідська стара кішка Дуська.

Вони зразу сподобалися один одному і затоваришували. Дуська часто приходила до Мурчика в гості, щоб погратися. Вона вже була дуже стара і власних кошенят у неї кілька років не було.

Може тому й дарувала нерозтрачену материнську любов Мурчикові.

Одного разу завітала до нас Дуська, а в зубах тримала малесеньке мишеня. Стала вона біля дверей й проситься зайти з ним у будинок. Нам цікаво стало, що вона далі робитиме. Та й пустили.

Дуська занесла мишеня в кімнату, поклала біля себе й стала кумедно муркати, гукати Мурчика.

А той на підвіконні лапами ловив мух. Він відгукнувся на поклик й радісно подріботів до кішки.

Та не добігши всього де-кілька кроків, закляк від переляку на місці. На підлозі лежало бридке, страшне, сіре потворисько! Від жаху хвіст застирчав трубою, шерсть наїжачилася, і Мурчик на всіх своїх чотирьох лапах дременув на високу шафу. За секунду він був вже на безпечній, як йому здавалось, відстані.

Дуська гукала його, гралася з мишеням, та Мурчик на вмовляння не піддався і зі шафи не злізав, тільки пильно спостерігав за всіма подіями в кімнаті. Мусила кішка піти додому, так і не дочекавшись малого боягуза. А котика додолу ми виманили ковбаскою.

Така ж сама історія трапилася і на другий день, і на третій. Дуська з мишеням в кімнату – Мурчик мершій на шафу. Потім цікавість пересилила. Він спостерігав вже з-під канапи, але ближче підходити відмовлявся. Треба було щось робити. Навіщо ж тримати в домі кота, який боїться мишей? Але як допомогти? Після невеликої наради знайшли рішення. Ми прикріпили навколо мишеняти шматочок ковбаски і прив’язали до мотузочки. Така забава котикові подобалася. Він трохи пополював, а коли набридло – почав ласувати ковбаскою і не зрозумів, коли з’їв мишеня.

З тих пір котик перестав боятися мишей, а кожний день ходив до клуні перевіряти мишоловку...

Розповідь четверта: Мурчик- рибалка.

Тато завжди приносив з рибалки дрібну рибку спеціально для Мурчика. Частину улову віддавали малому свіженькою, а залишок ховали до холодильника . Котикові дуже подобалась рибка, він полюбляв її майже так само, як і ковбасу.

Ми завжди дивувалися, звідки він знає: є риба в холодильнику, чи нема. Якщо її там не було – він туди не підходить. Якщо ж була, то навіть спав на ньому. Тільки дверцята рипнуть – кіт поряд сидить, оченята мружить, на гостинець чекає...

Якось тато приніс з рибалки додому живих карасиків. Налив у маленькі ночви води й випустив їх поплавати, щоб ми могли за ними поспостерігати. Туди ж він кинув і одного зеленого рака, що дивом спіймався в нашому ставочку.

Сонечко пригрівало, вода виблискувала, а нам швидко набридло сидіти просто так. Ми полишили все і побігли у садок до старої вишні ласувати смачними стиглими плодами. З верхів’я було добре видно подвір’я і все, що там відбувалося.

Мурчик лежав під кущем троянди, коли до нього долетіли незнайомі звуки плескоту води.

Він підняв голову, та нічого не побачив. Плескіт повторився. Цікавість пересилила, і котик, знехотя, поплентався до ночвів. Він став на задні лапи й зазирнув в середину. Там була тільки вода – нічого цікавого. Кіт пожалкував, що встав з холодку, та, щоб подорож не була марною, вирішив попити водиці. Мурчик почав хлебтати її, і раптом, помітив якийсь рух на самому дні. Він придивився й розгледів рибку, та не одну, а цілих три.

Кіт дуже розхвилювався. Почав озиратися довкола, але поряд нікого не було, хто б міг його пригостити. Мурчик образився: «Ось так завжди, всю брудну роботу треба робити самому».

Потім лапою доторкнувся до води: «Нібито не холодна», потім поглянув на сонце: «Не зима,тепло, висохну...». Та й з розмаху шубовсть у воду! Тільки бризки полетіли на всі сторони.

Ми завмерли, що ж буде далі?

Мурчик мчав з одного краю на інший, мов торпеда. Вода йому доставала до погруддя. Він ляпав лапами по воді, падав, швиденько піднімався, пірнав по самі вуха, хапаючи здобич. А впіймавши рибину, з’їдав її, сидячи у ночвах. Потім знову на полювання...

Ми не вірили своїм очам, Мурчик виявився азартним рибалкою. Мокрий і задоволений він догризав останнього карасика, коли рак клешнею ухопив кота за хвіст. Мурчик рявкнув, і кулею вилетів із води. З острахом озирнувся, не розуміючи, що ж то було. Посидів трохи, отямився й поліз на дах сохнути на сонці. Там розлігся й заснув, нібито він тут ні до чого. Хай всі думають, що рибу з’їло оте зелене кусюче страхопудло ...

Рассказ первый: Мурчик.

В нашем доме появился маленький пушистый комочек.
Он был таким крохотным, что умещался в нашей детской ладони. А ещё он имел бархатные ушки, остренький хвостик и большие округлые голубые глазки.
Котёнку ещё не было и месяца от рождения. Он не умел ходить, а только смешно переставлял лапки по ковру, переползая с места на место. Неловкие лапки не слушались, заносили котёнка то влево, то вправо. Тяжёлая голова перевешивала, котёнок кувыркался, падал и скулил.
Не умел он также и самостоятельно кушать. Смотрел растерянно на еду, не понимая, что от него хотят люди.
Всё время котёнок жалобно пищал, дрожал и звал свою маму-кошку.
Но её не было...
Этого котёнка кто-то подкинул в густую траву, неподалёку от нашего двора. Мы играли поблизости и услышали писк. Отыскав котёнка, принесли его домой. Потом узнали, что это – кот. Малыша было очень жалко, а потому решили оставить его себе.
Котика посадили на широкую кровать, а он от испуга забился между двумя подушками и оттуда наблюдал за нами.
Когда мы к нему приближались, котёнок выгибал спинку и шипел на нас, как будто взрослый.
На семейном совете решили назвать его Мурчиком.
Чтобы хоть немного успокоить котёнка, отец посадил его себе за пазуху. Он умостился на большом тёплом животе, согрелся, успокоился, замурчал и заснул.
Когда ж его оттуда доставали, он сопротивлялся, мяукал, а потому приходилось вновь сажать малыша ближе к животу.
Первые два дня котёнок не ел. Мы начали волноваться за него. Без еды Мурчик мог погибнуть от истощения. Что мы только не делали: пытались напоить его молоком из детской бутылочки, капали молоко в ротик пипеткой, тыкали мордочкой в тарелку с едой, да всё безрезультатно – котёнок упрямо отказывался есть.
Однажды вечером семья собралась за столом, Мурчик, как всегда, с отцом.
Тот прожевал кусочек колбаски и подсунул котёнку под нос. Тот клацнул зубами и стал жадно жевать, высунув мордочку в прорезь рубашки. Он рычал, шипел, чтобы никто не отобрал у него такую вкуснятину.
Мы все рассмеялись, теперь Мурчик не пропадёт, будет жить! С тех пор котёнок стал есть всё и быстро расти.
Только продолжал жить у отца за пазухой. Вылезет, покушает, погуляет, сделает свои дела - и снова карабкается к отцу на живот под сорочку.
Где бы отец ни был – котёнок с ним. Мурчик считал отца своей мамой-кошкой.

Рассказ второй: Мурчик и котлеты.

Шло время, Мурчик подрастал.
Как-то раз отец на кухне готовил котлеты. Аромат разносился по всему дому. Бедный Мурчик глотал слюнки], посматривал на отца умоляющими глазами. Однако всё напрасно – отец был неумолим и Мурчику, кроме маленького шлепка, так ничего и не перепало.
Мы поужинали. Котик с нами также. Потом мы все пошли смотреть телевизор.
Однако маленький котёнок был недоволен. По его мнению, к той пахучей, розовой котлетке, которая покоилась у него в животе, не мешало бы подселить ещё двух-трёх соседок.
Он осмотрелся по сторонам, потом, не мешкая, побрёл на кухню. Дорога была исхожена не один раз, а потому на ней он не заблудился. А прямо, без помех, попал к плите с кастрюльками.
Отличить компот от котлет тоже было совсем не трудно. Проблема была в том, как достать котлеты? Лапы – не руки, крышку не снимут. А кошачий гипноз – слабый, крышка убеждению не поддавалась.
Котёнок не вытерпел и постучал лапой по крышке, однако вредные котлеты не захотели открываться. Тогда Мурчик попробовал крышку отодвинуть, вновь напрасно – ничего не вышло. Он рассердился и придавил двумя лапами сверху. Крышка стала на ребро, а в середине показались котлетки.
Мурчик, не раздумывая, прыгнул в кастрюлю. Крышка плавно стала на своё место, замуровывая котика наедине с вкуснятиной.
Поздно ночью, когда все давно заснули, отец, которого мучила бессонница, решил немного поесть. Он пришёл в кухню, снял крышку... А в чистой, вылизанной до блеска кастрюле, сном праведника, свернувшись калачиком, спал сытый Мурчик...

Рассказ третий. Мурчик и мышь.

Котёнок подрастал. Мы опасались, что он потеряется, или же его кто-то обидит. Потому редко выпускали одного играть на улицу.
У Мурчика было много собственных игрушек, с которыми он любил играть: теннисный мячик, обшитый кроличьим мехом, карандаши, которые он с огромным удовольствием грыз, а также обёртки от конфет, которые шелестели, когда котик гонял их по комнате.
Но больше всего он любил играть с пластмассовыми половинками скорлупок «Киндер-сюрприза». Лёгкие, практически невесомые, они легко переносились в его зубах. И если залетали под диван, Мурчик сам выносил их на середину комнаты. Скорлупка высоко подлетала после удара лапой, а Мурчик прыгал и метался за ней, как сумасшедший.
Делали мы ему также «двигающуюся мышку». На длинную верёвочку привязывали кусочек колбаски и им дразнили котёнка. У Мурчика вставала дыбом шерсть, усы начинали торчать в разные стороны, а глаза делались огромными, как пять копеек. Он охотился с таким азартом, как будто от этого зависела его жизнь. Это были незабываемые, неповторимые, акробатические номера, полные чудес.
Мурчик перелетал со стола на тумбочку, перепрыгивал через разные барьеры, вскарабкивался по нам и добирался по руке до стиснутой в ладони колбасы. А когда охота надоедала, а аппетит непомерно вырастал, он проявлял находчивость: уже не бегал за верёвочкой, а ловил её, перегрызал быстро и, как награда, колбаска доставалась ему.
Если Мурчику хотелось так поиграть, он брал верёвочку и сам начинал её таскать по комнате, время от времени посматривая на нас и удивляясь, почему мы такие недогадливые и не понимаем его...
Хотя котёнок прожил у нас больше полугода, тем не менее, живую мышь ему видеть ещё не доводилось. Как-то игрался он на дворе под нашим присмотром. К нему подошла соседская старая кошка Дуська.
Они сразу же понравились друг другу и подружились. Дуська часто приходила к Мурчику в гости, чтобы поиграть. Она уже была очень старая и собственных котят у неё несколько лет не было. Может потому и дарила она нерастраченную материнскую любовь Мурчику.
Однажды зашла к нам Дуська, а в зубах держит маленького мышонка. Стала она около двери и просится зайти с ним в дом. Нам стало интересно, что она будет делать дальше. Потому мы её пустили.
Дуська занесла мышонка в комнату, положила около себя и стала смешно мурлыкать, подзывая Мурчика.
А тот на подоконнике лапами ловил мух. Он отозвался на зов и радостно поскакал к кошке.
Но не добежав всего нескольких шагов, замер от перепугу на месте. На полу лежало гадкое, страшное, серое чудовище! От ужаса хвост встал трубой, шерсть встопорщилась, и Мурчик со всех своих четырёх лап рванул на высокий шкаф. За секунду он был уже на безопасном, как ему казалось, расстоянии.
Дуська звала его, игралась с мышонком, но Мурчик на уговоры не поддавался и со шкафа не слезал, только внимательно наблюдал за всеми событиями в комнате. Пришлось кошке идти домой, так и не дождавшись маленького трусишку. А котёнка вниз мы выманили колбасой.
Точно такая же история произошла и на второй день, и на третий. Дуська с мышонком в комнату – Мурчик бегом на шкаф. Потом любопытство пересилило. Он наблюдал уже из-под дивана, но ближе подходить отказывался. Нужно было что-то делать. Зачем же держать в доме кота, который боится мышей? Однако как помочь? После небольшого совещания нашли решение. Мы прикрепили вокруг мышонка ломтик колбасы и привязали к верёвочке. Такая забава котику нравилась. Он немного поохотился, а когда надоело – начал лакомиться колбаской и не понял, когда съел мышонка.
С тех пор котик перестал бояться мышей, а каждый день ходил к риге проверять мышеловку...

Рассказ четвёртый. Мурчик – рыболов.

Отец всегда приносил с рыбалки мелкую рыбку специально для Мурчика. Часть улова отдавали малышу свеженькой, а остатки прятали в холодильник. Котику очень нравилась рыбка, он любил её почти так же сильно, как и колбасу.
Мы всегда удивлялись, откуда он знает: есть рыба в холодильнике, или нет. Если её там не было – он туда не подходил. Если же была, то [он] даже спал на нём. Только дверца хлопнет – кот рядом сидит, глазками жмурится, гостинец ожидает.
Как-то папа принёс с рыбалки домой живых карасиков. Налил в маленькое корытце воды и выпустил их поплавать, чтобы мы могли за ними пронаблюдать. Туда же он бросил и одного зелёного рака, который чудом поймался в нашем пруду.
Солнышко пригревало, вода сверкала, и нам быстро поднадоело сидеть просто так. Мы оставили всё и побежали в сад к старой вишне лакомиться вкусными спелыми плодами. С верхушки был хорошо виден двор и всё, что там происходило.
Мурчик лежал под кустом розы, когда до него долетели незнакомые звуки плеска воды.
Он поднял голову, но ничего не увидел. Плеск повторился. Любопытство пересилило, и котик, неохотно, поплёлся к корытцу. Он стал на задние лапы и заглянул в середину. Там была только вода – ничего интересного. Кот пожалел, что встал из холодка, и, чтобы путешествие не было напрасным, решил попить водички. Мурчик начал лакать её и вдруг заметил какое-то движение на самом дне. Он присмотрелся и разглядел рыбку, и не одну, а целых три.
Кот очень разволновался. Начал оглядываться вокруг, однако рядом никого не было, кто бы мог его угостить. Мурчик обиделся: «Вот так всегда, всю грязную работу надо делать самому».
Потом лапой дотронулся до воды: «Кажется, не холодная», потом посмотрел на Солнце: «Не зима, тепло, высохну...». И с разбега шмяк в воду! Только брызги полетели во все стороны.
Мы замерли: что же будет дальше?
Мурчик носился с одного края на другой, словно торпеда. Вода ему доставала до груди. Он шлёпал лапами по воде, падал, быстренько поднимался, нырял по самые уши, хватая добычу. А поймав рыбину, съедал её, сидя в корытце. Потом опять на охоту...
Мы не верили своим глазам, Мурчик оказался азартным рыбаком. Мокрый и довольный он догрызал последнего карасика, когда рак клешнёй ухватил кота за хвост. Мурчик мявкнул, и пулей вылетел из воды. Со страхом оглянулся, не понимая, что же это было. Посидел немного, опомнился и полез на крышу сохнуть на Солнце. Там разлёгся и заснул, якобы он тут ни при чём. Пусть все думают, что рыбу съело то зелёное кусающееся страшилище.