Мы-Украинки

Свята народного календаря і вірування, обрядова поезія літнього циклу є одним із найдавніших компонентів народної традиційної землеробської культури. Вони тісно пов’язані з трудовою діяльністю людини, мають яскраво виражений аграрний характер, що відповідало давнім заняттям наших далеких предків — землеробів і скотарів. Людина жила в органічній єдності з природою, вірила в добрих Богів — захисників від усього злого й недоброго. За народними уявленнями, саме в цей час весна з літом зустрічається. Весну проводжають, а літо зустрічають — основний стержень народної обрядовості Зелених свят.
Шанування культу пращурів
У цей час починає квітувати жито, тому накладалося табу на тіпання конопель, вибивання полотна, щоб від ударів не обсипався цвіт на житі.
За віруванням, сприяти врожайності можуть померлі родичі, яких потрібно умилостивити. Тому основним елементом Зелених свят є шанування культу пращурів. У різних регіонах України цей звичай мав локальні відміни. Скажімо, на Поліссі поминали померлих у клечану суботу, готували обов’язково сім поминальних страв, роздавали милостиню, несли клечання на цвинтар. На Поділлі поминали у Святу неділю. Приходили родиною на цвинтар, застеляли могили родичів скатертинами, розставляли на них страви, клали на могилки клечання, серед якого обов’язковим було татарське зілля (лепеха, аїр). Страви готували великодні. Приносили спечену бабку, фарбовані яйця. Пізніше стали відправляти молебень. На цвинтарі влаштовували громадські поминальні обіди. Вірили, що покійні родичі трапезують разом із живими.
Цей звичай, з незначними елементами трансформації, зберігся до наших днів. У багатьох селах Поділля на Зелені свята – Проводи. Люди з’їжджаються звідусіль. Усі інші елементи свята – давні. Різноманітними і більш сучасними стали страви. Часами менше влаштовують обіди, але калачі, цукерки, печиво, яблука кладуть на скатертину, а потім усе роздають дітям, старшим людям, самотнім. Священик тепер править молебень.
Клечання відвертає блискавку і град
Особливо розмаїта звичаєвість пов’язана з клечанням — прикрашанням обійстя і помешкання гілками та квітами. Вбирали, або, як кажуть у народі, «маїли» хату у клечальну суботу перед Святою неділею. Для клечання брали гілки клена, ясена, липи, явора, осики, а також татарське зілля, чебрець, м’яту, любисток, васильки, полин, півники, шовкову траву, братки, божі ручки, первоцвіт, зозулині черевички… Клечання кладуть на вікнах, долівці, вішають над дверима, на ворота, застромляють під стріху чи тепер під піддашок. Біля хліва та на північному куті хати затикають гілля з осики, бо на Зелені свята активізуються відьми, а осика є надійним оберегом від них.
Клечальне зілля не викидають, а через три дні збирають, затикають за образи, прив’язують до сволока і використовують протягом року при лікуванні різних хвороб, миють у відварі з клечальних трав голову, щоб не боліла, носять із собою стебельце полину як оберег від нечистої сили, відьми, мавки. Клечання відвертало також блискавку і град.
Культ рослинності проявлявся в залишках обрядів, які збереглися з давніх часів до середини ХХ століття в окремих регіонах. Так, на Поліссі побутував обряд водіння Куста, який згадується ще в літописних джерелах.
У неділю вранці вбирали дівчину в зелене віття і водили юрбою від хати до хати, вітаючи господарів, за що отримували гостинці. Мотиви дійства розкриваються змістом обрядових пісень:
Ми водимо Куста
Од хати до хати,
Щоб були всі люди
Щасливі й багаті…
Під вечір розбирали заквітчану дівчину-Куста, зняті з неї зелені віти несли в жито, щоб родило. Тепер свято, на Поліссі відроджене учасниками фольклорних гуртів, часто демонструється у музеях просто неба.
На Полтавщині побутував обряд водіння Тополі. Одну з дівчат наряджали у квіти й листя, йшли через село на поле з піснями:
Стояла тополя,
край чистого поля.
— Стій, тополенько,
не розвивайся
Буйному вітроньку
не піддавайся.
Як різновид цього звичаю на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині молодь ставила «дуба», «явора», «віху». На високу жердину насаджували колесо з воза, прикрашене зеленню, квітами, стрічками. Навколо нього танцювали, співали пісень, грали в обрядові ігри. У наш час у багатьох селах цю традицію відроджують учасники художньої самодіяльності, фольклорні гурти, студенти Переяславського педагогічного університету.
На Зелені свята дівчата одягали вінки з живих квітів, на шию вішали любисток і полин, які не тільки слугували прикрасою, а й оберегом від наврочення, впливу відьом, русалок. На Полтавщині, Уманщині побутував також звичай освячувати в цей день кринички в полі, ходити хресним ходом на ниви й освячувати їх.
Здавна на Зелені свята молоді матері носили гостинці бабі-повитусі, що була ніби посередником між двома світами.
У понеділок після Зеленої неділі — день Святого Духа, або русалчин Великдень. Власне, весь тиждень після Трійці є поминальним. Поминають грішні душі: утоплеників, померлих нехрещених дітей. За народними віруваннями, вони перетворюються в мавок, лоскотарок, русалок і живуть раз у рік саме протягом цього літнього тижня на землі та водять таночки на березі річок, у житах, у лісах. Оберегом від них слугують любисток та полин. А хто їх побачить здаля, буде дуже щасливий. На Поліссі широко побутувала традиція проводів русалок із виконанням обрядових пісень.
На Поділлі та на Київщині ще до середини ХХ століття побутував архаїчний звичай «гонити Шуляка» на другий день Трійці. Святкували його тільки одружені жінки, вони збиралися на кутках, робили складчину, танцювали по колу за ходом сонця, що мало й певне еротичне забарвлення, оскільки ці танці мали сприяти любощам. Такі трапези в пізнішому мотивуванні начебто сприяли доброму приплодові худоби, що тільки доповнює первісні уявлення про еротику.
Понеділок після Зеленої неділі зветься ще Русалчині проводи. Жінки, у яких помирали нехрещені діти, носили до церкви панахиду. Цей день в інших регіонах України зветься ще «брики», «розигри», «день регітний».
Вівторок після Трійці зветься Громниці та Блискавиці. Святкується переважно жінками. Коли гримить у цей день грім, то притуляються спиною до явора або дуба, щоб спина не боліла.
З понеділка після Зелених свят починається Петрівка. У перший день накладалося табу на усі види робіт, щоб град не вибив хліб. Жінки збиралися і «замочували» дійниці. Ставили на землю нову дійничку, сідали навколо неї і пригощалися чаркою по колу, приспівуючи:
Щоб дійниця не текла,
А хазяйка весела була!
Щоб хазяйка
не засипала,
Та до корови
рано вставала,
Щоб корова
не брикалась і стояла,
Да побагато
молока давала.
Від початку Петрівки до Івана Купала дівчата збиралися щовечора і співали петрівчаних та купальських пісень, які близькі між собою змістом і мелодією. У них часто бринять шлюбні мотиви:
Мала
нічка-Петрівочка,
Не виспалася дівочка.
Рушнички ткала,
біль білила,
До тієї білі говорила:
Ой біле, біле,
білесенька,
Кому ж ти будеш
вірнесенька?

http://www.ukurier.gov.ua

Мій коханий із старшим синочком підбили мене на авантюру. Нежданно не гадано вирішили піднятися на найвищу точку України г. Говерла. І хоч для мене це було уже 7 сходження, вирішила перевірити чи є ще порох у порохівницях. Свого часу ще до народження дітей і у студентські роки, обійшла всю Чорногору вздовж і в поперек. (ходили походами на цілий тиждень, а то і більше - романтіка). І тепер я доказала собі і своїм рідним, що я ще ОГО - ГО, можу коли є бажання.
Що я вам скажу, дуже красива в нас країна. Шкода лише, що не хочемо ми берегти її природу і все більше нищимо. Отже до вашої уваги гора Говерла
Говерла - найвища вершина України, висота 2060.8 м над рівнем моря. Знаходиться вона на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей в гірському масиві Чорногора. У перекладі з угорської мови назва вершини означає "Снігова гора" (Hovar). Її вершина і насправді сніжна. Погода тут часто змінюється, сніг на Говерлі лежить навіть посеред літа.

Вершина Говерли являє собою невелику плоску площадку, яка дає унікальну можливість милуватися навколишнім пейзажем в радіусі 360 °. З вершини Говерли прекрасно видно увесь чорногорський хребет, а вдалині видніється Мармароський хребет, по якому проходить кордон з Румунією. На вершині встановлений величезний хрест. Біля підніжжя - один з витоків р. Прут, водоспад.(80 м) Саме ж підніжжя гори складається в основному з букових і хвойних лісів, а схили у верхній частині представляють субальпійські луки. На Говерлі зафіксовано 45 видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України. У липні та серпні неможливо пройти повз цілих полян з чорницею, яка покриває схили гори. Говерла в даний час входить у заповідну зону, що суворо охороняється, Карпатського національного парку і є дуже популярним об'єктом туризму.

Перший туристичний маршрут зі сходженням на гору був відкритий в 1880 році. Основні маршрути на Говерлу включають сходження зі сторони т / б "Заросляк" (через так звану Говерляну), з боку урочища Козмещик і по гребеню Чорногірського хребта як зі сторони гори Петрос, так і зі сторони гори Пожижевська. Альпіністським сходженням на Говерлу присвоєна категорія 1А.

Підйомників на Говерлу немає, але це не зупиняє екстремальних любителів лижного спорту. Деякі з її схилів не є легким шляхом навіть влітку, а в зимовий час вони дійсно небезпечні. Середній час сходження влітку найлегшим шляхом становить близько 2 годин. Сходження взимку займе більше 3-4 годин з високим ступенем небезпеки для життя.

Легенда про Прут і Говерлу

Колись дуже давно на Гуцульщині жив молодий і вродливий хлопець. Його звали Прутом. Прут був закоханий в красиву дівчину Говерлу. Батько Говерли був чаклуном. Говерла була доброю людиною, а от її батько – злим чаклуном. Говерла і Прут зустрічалися. Одного разу чаклун дізнався про те, що Говерла зустрічається з Прутом. Чаклун дуже розсердився і перетворив Говерлу на високу гору. Коли про це дізнався Прут, то нічого не боячись, прийшов до чаклуна. Хлопець побачив чаклуна, що сидів біля вікна і дивився на високу гору. Прут, побачивши чаклуна, сказав: «Ти свою єдину доньку перетворив у гору. Але вона нічого ж не винна!» Чаклун нічого не відповів. Хлопець, схиливши голову, вийшов з хати і на подвір’ї почув голос чаклуна. Чаклун сказав: «Хлопче, якщо ти кохаєш мою дочку і хочеш, щоб ця гора була знову дівчиною, до повинен до заходу сонця вийти на її вершину. Якщо не встигнеш, то я тебе перетворю на річку». Він тільки добіг до підніжжя гори, а сонце вже сідало. Прут так і не встиг вийти на гору і злий чаклун перетворив його на річку.
Відтоді гора називається Говерлою, а річка Прутом. Коли річка шумить, люди кажуть: «То Прут розповідає історії Говерлі»

А це невеличкий кліп. Прошу не судіть строго, це перша моя робота. Та і якість не дуже добра, бо відеокамеру забули вдома, прийшлося знімати на фотоапарат. Але дуже хотілося поділитися з вами, тому ризикнила виложити.

Хоча було трохи важко, і на наступний день я відчула, що в мене появилися нові мязи, які трохи поболюють, залишилося величезне бажання побувати тут знову, а також ще раз відвідати сусідні, менш високі але не менш гарні гори Петрос, Піп Іван та інші, побувати на озері Несамовитому, а також на водоспаді Гук Женецький. Тому я не прощаюся, а кажу до побачення, Говерло!
Слава нашим Карпатам, і Слава Говерлі!