Мы-Украинки

Про літню відпустку я починаю мріяти десь із квітня місяця. Січень проходить «під знаком Нового року» та інших зимових свят, лютий чомусь завжди пролітає стрілою, у березні є своє яскраво свято. А наступає квітень – і я вже подумки у літі, і з кожним днем моє бажання все сильнішає))).
Так було і цього року. Настало жадане літо, і автоматично постало класичне у своїй риторичності питання: що робити?
Добре, що є село, ще жива моя бабуся (дай їй, Боже, міцного здоров’я на радість усім внукам і правнукам) і проблема з дітьми – куди їх вивезти зі страшного загазованого літнього Києва зі стійким запахом горілої шини і розплавленого асфальту – легко вирішилась. Та й мамі треба трохи перепочити)))
Довга відпустка має свої переваги і свої недоліки. З одного боку – за два місяці можна ох як навідпочиватися! З іншого – і що оце його робити? Куди поїхати? Все ж, як добропорядна мама, поїхала до дітей, вириваючись у Київ на короткотривалий термін – закінчити одну статтю, назбирати матеріал для іншої, трохи перепочити.
Але питання «Куди поїхати?» не зникало зі свідомості ні на мить. Для мене існує лише один-єдиний висхідний «відпочинковий» ряд: літо – відпустка – море. Відпустка без моря – не відпустка, це все одно, що літа не було. Обожнюю море! Обожнюю гойдатися на його хвилях, пірнати і боротися з хвилями, шаленію від його сили і глибини. Моя стихія!
Провівши в надрах Інтернету не один день, я схопилася в прямому смислі за голову – ціни зашкалювали! Відпав Єгипет, значно подорожчала Туреччина (кажуть, майже на 30%), навіть братська Болгарія – Болгарія!!! – шокувала своїми європейськими цінами. Вирішила «пройтися» по рідній землі. Благо, знайшлися добрі люди, допомогли з інформацією (Іванка, ще раз дякую!). У результаті отримала черговий шок – Україна була дорожчою за кордон. А якщо додати вартість дороги, проблеми літом із квитками на залізницю, добирання до місця відпочинку з двома дітьми, співвідношення сервіс/вартість, то перспектива зануритися у сурову українську туристичну дійсність перестала приваблювати зовсім.
Настрій упав, і я почала скаржитися усім подругам і друзям за «бесцельно прожитое» літо. Мабуть, я скаржилася і плакалася настільки переконливо, що народ «проникся». І одна моя подруга вирішила мені допомогти, залучивши всі свої сили.
Час мого київського перепочинку сплив, і я знову повернулася у село. Тягала сотнями відер воду з колодязя, пиляла дрова (ох, ну про це я уже вам писала)))) і т.д. Одного дня я наводила порядок з бабусею на полі після того, як комбайн зібрав овес, чихаючи від пилюки і обтрушуючись від його колючих вусиків. Бачу – летить мій чумазий малий «особистий секретар», зажавши в малих долоньках мобільний телефон. Незнайомий номер. Привітний жіночий голос: «Здравствуйте, я от ….. Есть очень выгодное предложение для Вас. Родос, с 20 по 30 августа. Пожалуйста, подумайте, ответ мне нужен сегодня. Цена такая-то».
Ледве зібравши думки докупи від легкого шоку, я пробурмотіла щось на кшталт «дуже дякую, я подумаю», і продовжила розмахувати вилами. Усвідомлення того, що насправді відбулося, прийшло, якщо чесно, не скоро))). Пам’ятаєте анекдот «Один, совсем один»? Саме це і мало місце зі мною. Родос… Родос. Родос????? Родос!!!!! Тут же включився режим «електровіника» і я шаленою швидкістю почала складати копиці із соломою.
А далі пішла справжня «цепная реакция». Вертання в Київ, збір документів для посольства, на що відводився 1 день, бюрократична тяганина, якісь постійно виникаючі проблеми – то одного не вистачає, то другого, то третього, хоча нібито за списком усе готово. І дощ… Які тоді у Києві були дощі… Кілька разів я думала, що все зірветься, я не встигну. Самий страшний був момент, коли турагент подзвонила на початку шостої вечора і сказала: «Леся, грецьке посольство ввело нові правила, і тепер хоче копії всіх сторінок внутрішнього або зовнішнього паспорта батька дітей. Це мені треба на завтра на 10.00». А ми розлучені! А батько дітей за 150 км від Києва! А ніде цих копій усіх сторінок нема!
Врешті-решт, усі питання вирішилися. Але я до останнього переживала за візу. Адже за «шенгенськими мірками» я невиїзна. Розлучена, з двома дітьми.
… Паспорт з візою я отримала у суботу, а виліт – наступного понеділка. Тепер я отримала нове джерело хвилювань – ніколи не була у терміналі F. Що я буду там робити? Як розберуся з усім? І т.д. Мабуть, це уже було щось нервове))). Я переживала до останньої хвилини, і лише дружня підтримка Ленчика ( ) допомогла перестати нервувати.
Отже, ми летимо!

Народився Микола Сумцов у Петербурзі 18 квітня 1854 р. у дворянській родині нащадків зросійщеної дрібної слобідської козацької старшини. Прадід вченого, побудувавши хату, у дусі української народної традиції залишив на сволоці напис: “создался дом сей рабом божиим Семеном Сумцем”. Дід Іван Сумець дослужився до першого офіцерського чину підпрапорщика. Батько – Федір Сумцов – закінчив 1-у Харківську гімназію, потім (1819 р.) Харківський університет, і тридцять п’ять років працював в одній з Петербурзьких установ міністерства фінансів. Вочевидь, саме там, у Петербурзі, українське прізвище Сумець перетворилося на російське – Сумцов.
Середню освіту М.Сумцов одержав у 2-ій харківській гімназії, після закінчення якої зі срібною медаллю 1871 р. продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Після закінчення університету 1875 р. М.Сумцов був залишений своїм учителем – професором О.Потебнею – в університеті для занять з історії загальної літератури та відряджений для відповідного навчання за кордон.
На той час в Харківському університеті приват-доцентами мали право бути не лише магістри, але й кандидати на це звання, які захистили дисертацію «pro venia legendi» . Окрім того, щоб отримати ступінь магістра, необхідно також було публічно прочитати дві лекції – одну на тему за власним вибором, іншу – за призначенням факультету. Звання приват-доцента М.Сумцов отримав 1877 р. за працю “Князь В.Ф.Одоевский”. Перша вступна лекція молодого вченого була присвячена українським думам. Вибір теми значною мірою залежав від впливу на М.Сумцова його вчителя О.Потебні, який хотів спрямувати свого учня з самого початку його наукової діяльності до вивчення української проблематики, зокрема в галузі етнології та фольклористики.
З наступного – 1878 р. – вже як приват-доцент вчений працює на кафедрі російської мови та словесності.
1880 р. М. Сумцов захищає дисертацію на звання магістра “О свадебных обрядах, преимущественно русских”. Ця праця разом з деякими іншими дослідженнями знаменували собою початок етнографічних наукових розробок вченого.
Рік захисту магістерської дисертації збігся із ще однією важливою датою у науковій кар’єрі дослідника – з 1880 р. вчений обіймає посаду секретаря Історико-філологічного товариства.
1884 р. харківський університет отримав новий устав, згідно з яким посада доцента була ліквідована. Необхідною умовою для отримання посади професора була ступінь доктора наук. У зв’язку з цим М.Сумцов разом з деякими іншими доцентами був призначений тимчасово виконуючим обов’язки професора. Постало питання про захист докторської дисертації. Вочевидь, вчений був надзвичайно сумлінною, обов’язковою та працелюбною людиною, оскільки того ж року – 1884 – він подає на розгляд ради факультету Харківського університету докторську дисертацію “Лазарь Баранович”. Вона отримала позитивний відгук і була допущена до захисту. Однак, з Харкова до Петербурга полетів донос, автор якого, харківський професор П.Безсонов , звинуватив ученого в “українофільських” симпатіях.
Оскільки рік подачі дисертації та призначеного публічного захисту збігся з введенням нового університетського уставу, наслідки доносу не забарилися – імперська цензура зреагувала оперативно, результатом чого стала відміна публічного захисту дисертації. Як писав вчений згодом у своїй автобіографії – “не пройшов з причин, які не залежали ні від автора, ні від факультету”. Існує інша версія, згідно з якою, дисертація не була допущена до захисту урядом (!), оскільки в ній Сумцов дав негативну оцінку діяльності московських воєвод в Україні, що аж ніяк не могло збігатися з теорією офіційних урядових кіл. У своїх «Спогадах старого професора» вчений дещо конкретизував цю ситуацію: «… заборонена була докторська дисертація 1885 року … за те, що він (М.Сумцов – Автор) неначе в ній лаяв великоросів, але це … була брехня, і ніколи ні до великоросів, ні до инших народів ворожнечі у мене не було». Як бачимо, і в першій, і в другій версіях безпосереднім підґрунтям відмови стали українські симпатії дослідника.
Можна тільки уявити собі, який стрес внаслідок відміни вже призначеного публічного захисту дисертації отримав молодий дослідник (адже в тому році йому виповнилося лише 30 років!). Втім, ця ситуація стала додатковим потужним стимулом, і всього лише за один рік Сумцов подає на розгляд ради факультету другу докторську дисертацію “Хлеб в обрядах и песнях”, за яку йому 1885 р. і була присуджена ступінь доктора наук.
Микола Сумцов – один із найактивніших фундаторів Харківської громадської книгозбірні. На момент відкриття книгозбірні (1886) вченому було лише 32 роки.
З наступного – 1887 р. – вчений стає членом ради попечителів округа.
1888 р. відбулося кілька важливих подій у його науковій кар’єрі та громадському житті. Він стає членом повітової училищної ради, а з 1904 – міської училищної ради. Крім того, цього ж 1888 р. його затверджують на посаді екстраординарного, 1889 р. – ординарного професора. Вся наукова, викладацька, організаційна і громадська діяльність дослідника пов’язана з Харковом, Харківським університетом. Він читав курси лекцій з української та російської словесності на історико-філологічному факультеті, два роки – з 1885 по 1886 – завідував Музеєм прекрасних мистецтв та старожитностей при Імператорському Харківському університеті, прийнявши цю посаду від ще одного свого вчителя О.Кірпічнікова. (В науковій літературі про М.Сумцова датою призначення вченого на посаду завідувача цього Музею зазвичай вказується 1884 р., а сам вчений в своїй «Автобіографії» пише, що він на цій посаді перебував у 1885 – 1886 рр.). Крім того, вчений неодноразово переобирався деканом факультету, перебуваючи на цій посаді загалом з грудня 1908 р. по 1917 р.
Фактично образ М.Сумцова як університетського викладача цілком відповідав тим вимогам, які пред’являла до нього історична доба – він володів високими моральними якостями, вів активну громадську діяльність, до того ж, мав високий професійний рівень.
З 1892 р. Микола Сумцов очолює Педагогічний відділ історико-філологічного товариства, створений у тому числі і за його ініціативою. 1897 р. М.Сумцов обирається головою Історико-філологічного товариства, і перебував на цій посаді він понад 20 років. Того ж таки 1897 р. Микола Сумцов обирається головою училищної міської комісії.
1898 р. ординарні професори Харківського університету М.Сумцов та Д.Багалій були нагороджені Орденом Святої Анни 2-го ступеня. Інформація про цю подію була надрукована у місцевій пресі – в газеті «Харьковские Губернские ведомости» 9 січня (за ст. ст.) 1898 р. у рубриці «Высочайшие приказы и награды по гражданскому ведомству».
Важко переоцінити внесок дослідника у розвиток музейної науки в Україні загалом і на Слобожанщині зокрема. Він був у числі найактивніших ініціаторів створення регіональної етнографічної виставки, приуроченої до роботи ХІІ археологічного з’їзду, який відбувся у Харкові 1902 р. Цінна колекція цієї виставки стала надбанням етнографічного музею Харківського історико-філологічного товариства. Цей музей репрезентував майже всі ланки традиційно-побутової культури населення Слобідської України і був на той час одним з не багатьох музейних осередків України, створених на основі зібраних польових експедиційних матеріалів. Очолюваний М.Сумцовим, він став важливим науково-організаційним, навчальним закладом, сприяв розвиткові вітчизняної етнологічної науки, створенню та вдосконаленню системи охорони пам’яток історії, культури, музейної справи в Україні. Це була потужна джерельна та наукова база, на основі якої сформувалась ціла плеяда фахівців-етнологів.
Пізніше М.Сумцов став головним організатором Музею Слобідської України ім. Гр.С.Сковороди, до складу якого повністю увійшов етнографічний музей ХІФТ. Під його керівництвом Музей сконцентрував біля себе усі найпрогресивніші сили науки і громадськості Слобідської України і став тим центром, навколо якого вирувало українське життя в першій третині ХХ сторіччя на Слобожанщині.
Помітне місце в щоденній праці дослідника посідала педагогіка, і не тільки вищої школи, а й нижчої та середньої, а також народна освіта. Педагогічні статті вченого слугували методичною базою для облаштування наукових та літературних читань на найрізноманітнішу тематику «в широком кругу слушателей». Внесок дослідника в освітянську справу був настільки помітний, що його відзначили далеко за межами Слобожанщини – в Галичині. Цікавий факт: в особистому фонді М.Сумцова міститься лист з проханням допомогти у справі розвитку освіти в Галичині.
М.Сумцов опікувався також організацією загальнодоступних публічних лекцій на населення, писав програми для «составления этнографических статей для народного чтения», особисто був одним з найактивніших лекторів та діячів харківського товариства грамотності. Ці лекції відбувалися і в університеті, і за межами Харкова, мали, так би мовити, виїзний характер. Перу дослідника належать і науково-популярні брошури для народу.
Вчений окремо переймався проблемами розвитку середньої та нижчої школи, був прихильником жіночої освіти. Навіть більше – педагогічна рада Лебединської жіночої гімназії, вітаючи науковця з уже згадуваним 30-річним ювілеєм науково-педагогічної діяльності, віддала належне М.Сумцову як «прихильнику жіночої емансипації». Останнім часом з’явився новий напрямок досліджень етнокультурної спадщини вченого – він вважається одним із засновників української історичної фемінології. При цьому науковці виділяють його розвідки про весільну обрядовість українців, у яких вчений неодноразово торкався питання статусу жінки та її ролі в повсякденному житті української родини, активності у громадському житті, демократичних засад, притаманних українській родині, рівноправ’я дівчини та хлопця при виборі пари та в подальшому подружньому житті.
1908 р. радою історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів у Харкові Микола Сумцов був обраний її членом. Дослідник піднімав різноманітні питання жіночої освіти, і, публікуючи свої розвідки на цю тему у місцевій пресі, таким чином актуалізовував це питання, звертав на нього увагу широких кіл громадськості.
1901 р. М.Сумцов був нагороджений чином дійсного статського радника.
За наукові досягнення та здобутки його було обрано до складу багатьох наукових товариств та організацій – Імператорського Московського Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії, Товариства любителів російської словесності, Московського Археологічного Товариства, Полтавської, Чернігівської та Воронезької архівних комісій, Катеринославської науково–дослідної архівної комісії, Бібліографічної комісії при НТШ та багатьох інших. Микола Сумцов був обраний дійсним членом таких впливових наукових установ, як Наукове Товариство ім. Т.Шевченка у Львові, Українське Наукове Товариство у Києві, почесним членом Одеського історико-філологічного товариства, Історичного товариства Нестора-літописця, а також ряду інших. Крім того, дослідник був обраний членом Українського художньо-архітектурного відділу Харківського літературно-художнього гуртка.
8 квітня (за ст.ст.) 1907 р. Микола Сумцов обраний почесним членом Товариства «Просвіта», про що його особисто повідомив Б.Грінченко. Дослідник підтримував дружні зв’язки з багатьма відомими вченими Росії, Польщі, Чехії, Болгарії, з міжнародною організацією “Вільна думка”. Про великий авторитет вченого за кордоном свідчить і такий факт. 1910 р., як згадував дослідник у своїх «Спогадах…», Чесько-слов’янський етнографічний музей у Празі звернувся до нього з проханням організувати при музеї український відділ.
Реальним свідченням визнання заслуг вченого перед наукою є факт присвоєння йому наукових звань Академіями Наук ряду країн. Показово, що спочатку українського науковця було оцінено за кордоном – 1899 р. він був обраний членом-кореспондентом Чехо-Словацького Товариства у Празі, 1905 – Петербурзької Академії Наук.
1919 р. за пропозицією і безпосереднім сприянням Агатангела Кримського Микола Сумцов у числі перших був обраний академіком новоствореної Всеукраїнської Академії Наук.
У 20-х рр. ХХ ст., вчений, уже будучи важко хворим, продовжував брати активну участь у науковому і громадському житті України. З 1920 р. він був членом редакційного Комітету з видання творів О.Потебні, 1920-1921 рр. очолював етнографічну секцію Харківського губкомпису та етнографічну комісію харківського Главмузею, 1921 р. був обраний до складу спеціальної Ради з організації Харківської філії Українського Наукового товариства , крім того, активно займався музейною діяльністю – своїм виплеканим дітищем – Музеєм Слобідської України ім. Гр.С.Сковороди.
Офіційна дата смерті дослідника на сьогодні, як це не дивно, є не стільки дискусійним питанням, скільки невизначеним і зустрічається у кількох варіантах. Навіть академії наук України та Росії вказують різні дати. У ряду енциклопедичних видань фіксується дата у ніч з 14 на 15 вересня 1922 р., коли вчений пішов у вічність за своїм робочим столом у власному кабінеті. Втім, у деяких виданнях зустрічається й інші варіанти – 12 вересня 1922 р. Саме ця дата зазначена на персональній сторінці М.Сумцова на сайті Національної Академії наук України , а також в українському історичному календарі на квітень місяць 2008 р., у «вільній енциклопедії» – Вікіпедії, цю дату подають і деякі дослідники у відповідних статтях. Є також і дата у ніч з 13-го на 14-е вересня. Та все ж, у більшості енциклопедичних довідників датою смерті вважається 14 вересня (зокрема, ця дата присутня на персональній сторінці М.Сумцова на сайті Російської Академії наук ). На користь правомірності саме цієї дати, на мою думку, свідчить також той факт, що повідомлення про смерть вченого з’явилися в українській пресі 16 та 17 вересня.
В історії України М.Сумцов залишився також у числі тих професорів, ім’я яких після революції 1905 р. пов’язано з активною позицією науковців щодо відміни сумнозвісного таємного Емського акта 1876 р. та додатків до нього 1881 р., викладеною в кількох документах та підтриманою Імператорською Академією Наук у Санкт-Петербурзі. Мова йде про “Записку по вопросу о цензуре книг на малорусском языке”, яка протягом тривалого часу залишалася для українських науковців маловідомою і малодослідженою, хоча і цілком доступною.
Микола Сумцов відноситься до числа тих вчених, наукова спадщина яких складає «золотий фонд» української народознавчої наукової літератури. На зламі XIX–XX ст. він на високому фаховому рівні представляв українську науку в Європі. Професор, член-кореспондент і академік трьох високих наукових установ, він своєю працею на ниві науки за далеко не сприятливих політичних умов того періоду утверджував право українського народу та його культури на окремішність існування, необхідність їх вивчення і узагальнення.
Чітка і послідовна громадянська та політична позиція, любов до всього українського – мови, культури, літератури, народу загалом, український патріотизм, висока внутрішня моральність, порядність та інтелігентність, іншими словами – все те, що так не вписувалося в радянський менталітет і спосіб життя, і спричинило до того, що вже в радянський час на ім’я професора Сумцова було накладено негласне табу, його праці знаходились у спецфондах, не перевидавалися, і навіть посилатися на них інакше як з критикою – було заборонено. В офіційному висновку на книгу “Українська культура” за ред. К.Гуслистого, С.Маслова, М.Рильського від 18 серпня 1947 р. Микола Сумцов разом із Борисом Грінченком, Федором Вовком, Дмитром Яворницьким, Дмитром Багалієм та іншими видатними дослідниками був визначений як “буржуазний діяч української культури з націоналістичними, антинауковими поглядами”.
Фактичне повернення імені Миколи Сумцова до широкого культурного і наукового загалу зумовлене загальною атмосферою українського відродження кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. і відбулося лише на початку дев’яностих років ХХ ст. За дев’ять років (1991, 1993, 1997, 2000) захищаються чотири (!!!) кандидатські дисертації, присвячені вивченню відповідно літературознавчої, історичної, етнологічної, фольклористичної спадщини вченого. Мабуть, наукова спадщина жодного іншого дослідника не стала такою актуальною і запитаною.
Його прізвище вводиться у різні видання енциклопедичного та довідникового характеру (наприклад, «Пам’ятки історичної думки на Україні», «Мала енциклопедія етнодержавознавства», «Історія України: Документи…»), опубліковані у цих же 90-х роках.
З 1995 року на його батьківщині на базі Харківського історичного музею проводяться Сумцовські читання, приурочені до дня народження науковця – 18 квітня. Матеріали цих читань видаються мінімальним накладом і давно вже стали бібліографічною рідкістю.
Основним науковим питанням, над яким Микола Сумцов працював усе своє життя, було вивчення української національної соціокультурної ідентичності. Він досліджував її в усіх можливих на той час дискурсах: науковому, літературному, традиційно-побутовому, громадсько-суспільному тощо.
Використовуючи образне порівняння, М.Сумцова можна вважати до певної міри «культурним націоналістом» у тому смислі, який має на увазі Е.Сміт, досліджуючи роль інтелектуалів у зародженні початкової стадії націоналізму – «націоналізму як форми культури».
Посилання не даю - авторські права дотримано

такими сходами ми щодня піднімалися і спускалися з\на третій поверх.

вид з середини. Нічого вам не нагадує?

вид з віконечка! Ці хлопаки будили нас щодня о 8)))