Мы-Украинки

Королько Леонід Миколайович. Наслідки голодомору. (фрагмент книги)
На кінець 1933 р., коли, забравши життя мільйонів селян, голод на Україні вгамувався, його безпосереднім винуватцям — І. Сталіну, Л. Кагановичу, В. Молотову і партійно-радянському керівництву республіки хотілося якнайскоріше перегорнути цю трагічну сторінку в історії України, забути про неї.
Замовчуючи, як і раніше, сам факт Голодомору, керівництво республіки намагалося робити наголос на його надуманих причинах. С. Косіор слідом за Сталіним зазначав, що «хліб розбазарили, розікрали всі, кому задумалось, частину хліба втратили при збиранні, дуже багато проїли і розтратили шляхом так званого громадського харчування».
Але основна причина, на думку Сталіна і Молотова, Постишева та інших керівників республіки, полягала у діяльності «контрреволюційних елементів, що пролізли до колгоспів, а також «саботажників хлібозаготівель з партквитком у кишені». Уряд СРСР і керівництво республіки свідомо приховували наслідки голодомору на Україні, прагнули замаскувати сліди власного злочину і забезпечити подальше функціонування сільськогосподарського виробництва, переселяючи у спустошені села України селян з інших регіонів СРСР.
Так, з листопада по грудень 1933 р. в Україну було відправлено з Білорусії — 40, із Західної області — 51, Івановської — 24, Центральної Чорноземної області — 43 ешелони з колгоспниками та їх майном. Як свідчать документи Совнаркому, на 28 грудня 1933 р. в Дніпропетровську, Харківську, Одеську області переселили 21856 селянських родин (117149 осіб) і з ними біля 15 тисяч коней, 22 тисячі корів, 39 тисяч голів іншої худоби.
Переселяли селян безпосередньо і в Україні, особливо з деяких північних і західних районів в південні, що найбільше вимерли від голоду.
11 вересня 1933 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило проект постанови «Про організацію переселення до районів з дефіцитом робочої сили», яким передбачалося переселити у степові райони 22 тисячі родин, а 25 жовтня 1933 р. Раднаркомом СРСР зажадав від уряду України розселення ще 16 тисяч селянських господарств.
Велика кількість переселенців, познайомившись на місці з страхітливими наслідками голодомору, поверталися назад.
Спроба винуватців голодомору замаскувати наслідки злочину таким чином були марними, оскільки треба було б переселити в Україну не один мільйон чоловік.
На заході про голод в повний голос почали говорити в 1933р., хоч багато інформації з’являлось ще в 1932 р. Кореспондент англійської газети «Манчестер Гардіан» Гарет Джонсон порівняв голод 1933 р. з трагедією 1921-1922 р.р. Кореспондент газети «Нью-Йорк Таймс» У. Дюранті повідомив восени 1933р., що населення України зменшилося на 4-5 млн. чоловік, а загальна кількість померлих від голоду в СРСР не менше 10 млн.
Влітку 1934 р. газета «Нью-Йорк Таймс» опублікувала матеріал Секретаря Конгресу Європейських меншостей Е. Амменда, який назвав цифру померлих від голоду — 7-5 млн. чоловік. Американець російського походження Адам Тавдул опублікував в «Нью-Йорк Амерікен», що нібито шеф ДПУ УРСР В. Балицький повідомив М. Скрипника, що у 1933 р. на Україні і Північному Кавказі від голоду померло понад 8 млн. чоловік.
Отже, за попередніми підрахунками зарубіжних кореспондентів, які працювали тоді в СРСР, кількість жертв голоду сягала до 10 млн. чоловік. Інформація про смертність від голоду в Україні надходила від іноземних дипломатів, акредитованих у СРСР.
У червні 1933 року італійський консул С. Граденіго, який побував у багатьох місцях України, писав до свого представництва у Москві, що від голоду СРСР загинуло від 10 до 15 млн. чоловік. Німецький аташе посольства у Москві Ото Мілер писав, що від голоду загинуло 7,5 млн. чоловік. А колишній голова уряду Англії У. Черчілль у вже згаданій книзі повідомив, що у Ялті нібито Сталін зізнався йому, що від голоду і репресій загинуло 10 млн. чоловік.
Деякі попередні підрахунки жертв голоду на Україні свідчать про те, що померлих від голоду значно більше від тих односельчан, що загинули у роки Другої світової війни (3,5 млн. військових і 5 млн. мирних жителів).
Якщо зарубіжні дослідники давно вивчають наслідки Голодомору, то наші історики займаються цим лише декілька років, коли були відкриті засекреченні архівні матеріали цієї математики, але відсутність достовірних джерел і механізм підрахунків призводить до того, що і вітчизняні дослідники називають різну кількість померлих від голоду.
І якби офіційні демографічні відомості за 1933 р. та матеріали перепису населення 1937 р. були достовірні і не захованими у таємних архівах за сімома замками, то питання про демографічні наслідки Голодомору вже б не існувало як наукової проблеми. Але цього не сталося, і ми спостерігаємо такий великий кількісний діапазон померлих від голоду.
Численні факти і архівні матеріали свідчать про те, що сталінська заборона на будь-яку інформацію про голод змушувала надто ретельних чиновників ЗАГСу 1933 р. відмовитися від реєстрації великої кількості смертей і тому по Україні не зареєстровано по даним ЦУНГО близько 1 млн. смертей.
Серйозне наукове дослідження наслідків голодомору на Україні проведене заступником директора Інституту історії НАН України С.В. Кульчицьким, який пише : «Оскільки населення України за даними перепису 1937р. скоротилося на 538 тис. чол. (по відн. Перепису 1926р.) одержимо повний демографічний дефіцит у 4581 тис. чол.
Походження цього дефіциту різноманітне: втрати від голоду, депортація селянських сімей у північні райони СРСР та механічний рух населення. Отже, коли від цифри 4 млн. 581 тис. відняти негативне сальдо в 1 млн. 343 тис. чоловік механічного руху між двома переписами, то одержимо смертність від голоду у 1933р. — 3 млн. 238 тис., а з поправкою на неточність у розрахунку природного і особливо механічного руху населення – від 3 до 3,5 млн. чоловік».
Ця цифра узгоджується з доповідною запискою начальнику ЦУНГО «Кон’юнктурний огляд руху населення СРСР за 1930–1934 рр.» за 3 грудня 1934 р., де говориться: «Винятково висока смертність у 1933 р. нерівномірно розподілялася по СРСР і була локалізована переважно на Україні, Пн. Кавказі, Нижній Волзі і ЧЦО (по одній лише УРСР кількість померлих становила — 2,9 млн. чоловік, тобто більше половини всіх померлих по СРСР )».
Далі С.В. Кульчицький зазначає: «Демографічні наслідки голоду не обмежуються прямими втратами. Не треба забувати і про ненароджених. Природний приріст населення на Україні скоротився з 662 тис. у 1927 р. і 644 тис. у 1928 р. до 97 тис. чоловік у 1933 р. В основі такого катастрофічного зниження – тільки голод.
Маючи дані про кількість народжень і смертей за кожний рік, легко підрахувати, що повні втрати, включаючи ненароджених, становлять для 1933 р. — 4207 тис. чол., а з поправкою на неточність розрахунків до 4,5 млн. чоловік. Урахування голоду 1932 року підвищує загальну кількість втрат до 4649 тис., а з поправкою на неточність розрахунку –– до 5 млн. чоловік».
Отже, ретельні розрахунки С.В. Кульчицького, зроблені на основі реальних статистичних матеріалів всесоюзних переписів 1926 і 1937 років показують, що під час Голодомору на Україні у 1932-1933 рр. повні втрати населення склали до 5 млн. чоловік.
Дуже близькі до цих розрахунків серйозні дослідження американського демографа С. Максудова, який аналізуючи рух населення між переписами 1926 і 1939 рр., прийшов до висновку, що дефіцит населення на Україні становив 4,5 млн., а в межах СРСР — близько 9 млн. чоловік.
Західний спеціаліст українського походження В. Гришко у своїй книзі писав: «За найбільш обережними оцінками, заснованими на аналізі радянської статистики, жертви голоду в УРСР становить –– 7,5 млн. чоловік, з яких –– 4,8 млн. вмерли від голоду в 1932-1933 рр., а решта становить втрату природного приросту».
Канадський історик українського походження Орест Субтельний у своїй ґрунтовній праці «Україна. Історія» пише: «За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число жертв голоду на Україні коливається в межах 3-6 млн. чоловік.» А. Жуковський, О.Субтельний в книзі «Нариси історії України» стверджують, що по селах і малих містах України вимерло від 6 до 8 млн. людей.
Авторський колектив книги «Історія України» М.В. Коваль, С.В. Кульчицький, Ю.О. Курносов пишуть: «Повні демографічні втрати України, включаючи зниження народжуваності під впливом голоду сягають у 1932-1933 рр. — 5 млн. чоловік».
За пізнішими підрахунками українських дослідників, лише в Україні померло щонайменше — 5,3 млн. чоловік. До цієї кількості померлих слід додати 1 млн. не зареєстрованих органами ЗАГСу.
Таким чином, коли підсумувати всі вище наведені виклади дослідників Голодомору, можна дійти до висновку, що повні демографічні втрати України під час Голодомору 1932-1933 рр., вірогідніше всього, сягають 5-7 мільйонів чоловік.
В своїх виступах Президент України В. Ющенко оприлюднив величину втрат населення України від голоду в 1932-1933 рр. в кількості 10-15 млн. чоловік. На парламентських слуханнях, присвячених 70-річчю Голодомору на Україні, спікер парламенту Володимир Литвин заявив, що під час Голодомору в Україні загинуло 3-10 млн. чоловік, але, вірогідніше, близько 7 мільйонів чоловік.
В кінці листопада 2006р. по телебаченню були оприлюднені останні дані українських дослідників, які стверджують, що під час голодомору втрати населення України склали 7-11 млн. чоловік. Але наслідки Голодомору не обмежуються лише демографічними втратами населення.
Голодомор викликав значні негативні економічні, політичні, морально-етичні і соціально-психологічні наслідки. Цей голодомор викликав найбільшу катастрофу в історії України. Наслідки цієї катастрофи колосальні як на демографічному, так і економічному, соціально-політичному і культурному рівні.
Після цієї катастрофи традиційне українське село зі своїм укладом і звичаями перестало існувати. Колективізація і Голодомор призвели до такого рушійного соціально-економічного явища, як «розселянювання». Розселянювання –– це втрата селянина-господаря, виробника, який правив за економіста, агронома, організатора і виконавця виробництва, продавця, носія духовної культури нації.
Від голоду загинули цілі покоління справжніх господарів, які любили землю і вміли на ній працювати, а відтак було загублено історичну пам’ять нації, оскільки були знищені або повмирали батьки, що не встигли передати досвід від свого діда-прадіда.
Голодомор провів свій несправедливий відбір: вижили ті, хто був більш злішим, нахабнішим. Збереглися і позбавлені кращих людських якостей «активісти» та представники сільської еліти, які не голодували і могли з рідного батька здерти останню сорочку і відняти останню зернину.
Смерть достойних, кращих, найбільш працьовитих привела до втрати традиції і звичаїв, до деградації моральності і зміні в генотипі українського народу. А головне –– життя людини знецінилося, знецінилась роль людини-працівника.
Очевидці голодомору і навіть їхні діти успадкували генетичне почуття страху, особливо до кардинального реформування усталеного способу виробництва. Терор голодом виховував у них сліпе поклоніння владі, «законослухняність» і соціальну терпимість.
Джерело

Голодомор в Україні 1932—1933 рр.
Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.
Спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодoмору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону. Попри те, що злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду. Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. У порівнянні, Голод у Поволжі 1921-1922 роках та голод під час блокади Ленінграду в роки Другої світової війни висвітлювались в радянських засобах масової інформації та історичній літературі. Бездіяльність радянської прокуратури та інших органів влади стосовно факту злочину масового вбивства людей штучним голодом яскраво демонструє дійсний, а не декларований,— на словах чи на папері,— стан реалізації «радянської законності» у тоталітарній радянській державі.
У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, 60 % громадян України вважають Голодомор геноцидом. 2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Втрати України через Голодомор – 10 мільйонів осіб
Остаточна кількість людських втрат України від Голодомору 1932-1933 років становить 10 мільйонів 63 тисячі осіб.
Про це повідомив голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко.
Він зазначив, що такі висновки зробив апеляційний суд Києва, вивчивши матеріали кримінальної справи за фактом скоєння геноциду в Україні у 1932-1933 роках.
Згідно з оприлюдненими Наливайченком матеріалами, з цих втрат 3 млн. 941 тис. осіб померли безпосередньо від голоду і 6 млн. 122 тис. - становлять ненароджені.
За словами глави СБУ, апеляційний суд також встановив, що метою злочинних дій комуністичної верхівки СРСР на чолі з Йосипом Сталіним по вчиненню штучного голоду в Україні було придушення національно-визвольного руху в Україні.
Він також наголосив, що згідно з чинним міжнародним та національним законодавством суд засудив керівників більшовицького режиму за злочин проти людяности, який згідно з Конвенцією ООН від 26 листопада 1968 року не має терміну давності.
"Таким чином, рішенням компетентного суду наша країна виконала свої міжнародні зобов'язання вживати заходи попередження геноциду і карати за його здійснення", - зазначив Наливайченко.
Як відомо, 13 січня Апеляційний суд Києва визнав керівників більшовицького тоталітарного режиму винними в геноциді в Україні в 1932-1933 роках.
За даними СБУ, суд констатував, що Йосип Сталін (Джугашвілі), В'ячеслав Молотов (Скрябін), Лазар Каганович, Павло Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубар і Мендель Хатаєвич скоїли злочин геноциду.
Джерело

[/img]