Мы-Украинки

28 серпня святкуємо Успіння. Успіння — кінець земного життя Пресвятої Богородиці та переселення її в життя небесне. Перша Пречиста — народна назва. Повна назва за церковною традицією — день Успіння Пресвятої Богородиці.
Після того як Ісус Христос вознісся на небо, Матір Божа лишилася під опікою апостола Івана Богослова. Якщо він був відсутній, вона мешкала в домі його батьків недалеко від гори Єлеонської. Коли переслідування Іродом християн посилилися, вона разом із Іваном Богословом переселилася до Ефеса.
Незадовго до свого успіння Божа Матір прибула до Єрусалима. Свій час вона там присвячувала невтомним молитвам, часто приходила до гробу Господнього.
І ось одного разу, коли вона знову прийшла на Голгофу, до неї з'явився архангел Гавриїл, провістив їй скоре переселення до життя небесного та на підтвердження своїх слів вручив їй пальмову гілку. Із цією звісткою й повернулася Мати Божа до Вифлеєма та одразу ж повідомила учнів Господа про своє успіння. Пресвята Богородиця прагнула мати біля себе апостола Івана Богослова та молилася про це Господу. І Святий Дух переніс апостола з Ефеса до того місця, де лежала Божа Мати.
За звісткою архангела, успіння Богородиці мало статися о третій годині. Святі апостоли запалили безліч свічок і оточили урочисто прикрашену постіль, на якій лежала Мати Божа-1 зненацька засяяло Божественне світло, затьмарюючи безліч запалених свічок. І зійшов до всіх людей, які зібралися, сам Ісус Христос у супроводі янголів, архангелів та праведних душ. Побачивши сина, Матір Божа дуже зраділа та смиренно чекала на те, щоб він забрав її. І без жодних тілесних страждань віддала душу свою Богородиця своєму синові. Потім янголи почали співати, а апостоли — оплакувати розлуку з Божою Матір'ю.
Урочиста поховальна процесія вирушила від Сіону та пройшла через весь Єрусалим аж до Гефсиманії. Під час руху процесії над тілом Богородиці зненацька з'явилося світле серпанкове коло, схоже на вінець, і до процесії приєдналися янголи. Своїми співами вони прославляли Божу Матір. Осяйне коло супроводжувало процесію аж до місця поховання. У Гефсиманії християни попрощалися з тілом та внесли в домовині в поховальну печеру.
Вхід закрили великим каменем. А через три дні, коли апостоли прийшли до печери, вони не знайшли в труні тіла Богородиці, а тільки її поховальні покривала. Це був доказ того, що Божа Мати справді вознеслася на небо. Надвечір під час вечері вона явилася апостолам і пообіцяла, що буде з хрещеним людом завжди.
А тепер до народних традицій цього дня. Найчастіше на цей день припадає збір садовини та посів озимих:

Перша Пречиста хліб засіває,
Друга Пречиста дощем поливає,
Третя Пречиста снігом укриває.

За старих часів у дівчат на селі роботи ставало від цього дня значно менше; родини, у яких були діти на порі, починали активно готуватися до весільного сезону.

1905-ий рік лишився в пам’яті України не лише масовими страйками січня-березня, посиленням селянського і робітничого руху, діяльністю РСДРП – її ІІІ-м з’їздом, пожвавленням національного руху тощо. Про це можна прочитати в будь-якій книжці, будь-якому підручнику з історії України ХХ ст. Мабуть, жодне століття у світовій історії не зазнало стількох перекручень, вигадок, фальсифікацій, як минуле, і особливо – в радянській історичній науці. Але було і багато подій та фактів, значних і не дуже, які просто замовчувались, ігнорувались, залишаючись відомими неширокому колу фахівців. Зокрема, йдеться про активну позицію науковців щодо відміни сумнозвісного таємного Емського акта 1876 р. та додатків до нього 1881 р., викладену в кількох документах та підтриману Імператорською Академією Наук (далі – ІАН) у Санкт-Петербурзі.
У шкільних та інститутських підручниках, у різноманітних “Історіях УРСР” про ці документи і позицію вчених важко відшукати бодай якусь згадку. Виняток становить хіба що академічний двотомник “Історія Української РСР” 1967-го року видання (згадаймо – це був період діяльності “партійного націоналіста” (за висловом Юрія Шаповала) Петра Шелеста). У ньому досить скупо зазначено: “Українська буржуазія випрошувала у царського уряду скасування Емського акта 1876 р., що забороняв викладання українською мовою у школі, та дозволу на видання газет і літератури українською мовою”. І все. І одразу по тому – про бажання цієї самої буржуазії добитися автономії України в рамках буржуазної конституційної Росії, що фактично звучить як звинувачення. За наведеними словами важко уявити, про що йшлося. А відбувалися ось які події.
Ще в останній декаді ХІХ ст. розпочалися подання до російського уряду різного роду записок і рекомендацій щодо зняття заборон з українського друкованого слова. На початок ХХ ст. ці подання набули масового характеру: від земств (скажімо, херсонського та чернігівського), українських учених та культурних діячів (зокрема, О.Кониського, В.Леонтовича), товариств грамотності, поліцейських чиновників, окремих чиновників управління цензури тощо. Цей пункт був присутнім у резолюціях хліборобського з’їзду (1901, Москва), з’їзду кустарів (1902, Полтава) тощо. Яскраво виражений протестний характер мав ХІІ-ий Археологічний з’їзд (1902, Харків). Крім того, на початок ХХ ст. припадає значне зростання просвітницької діяльності різноманітних організації, товариств, а також політичних партій (зокрема, Революційної української партії, Української радикальної партії та деяких інших).
Наполегливішою стала поведінка української інтелігенції. Окрім подання різноманітних записок, вона вживала рішучих заходів, аби добитися безпосередніх контактів з високими державними посадовцями. Дані про таку зустріч делегації у складі М. Дмитрієва, І. Шрага, В. Науменка, О. Ко¬сач з головою комітету міністрів С. Вітте наводить Марія Кармазіна, посилаючись на О.Лотоцького . Під час цієї зустрічі Вітте запевнив прибулих у швидкому знятті заборон на український друк.
Про назрілу необхідність відміни заборон висловлювались і в Санкт-Петербурзі. Тільки виходили там з інших міркувань. Процитуємо уривок з листа одного поліцейського чиновника в газету “Гражданин” (1905, № 9): “Долго сдерживаемое искусственно воздвигаемыми правительством преградами развитие народной литературы на украинском языке нашло себе выход в другом направлении, и мы уже не в силах бороться с неудержимым потоком, разливающимся все шире и шире. Этот поток грозит нашей безопасности и благу родины. Преградить его нет сил и опасно, как бы не разорвал плотины и не причинил еще больше вреда…”.
І ось на порядку денному на засіданнях комітету міністрів у грудні 1904 р. постало питання про “устранение из постановлений о печати излишних стеснений” (як делікатно сказано!) щодо української мови. Не вважаючи себе достатньо компетентним, щоб вирішити це питання в одноосібному порядку, а насправді, думається, щоб перекласти всю відповідальність на інші плечі, Комітет Міністрів “в видах вящей осторожности” доручив міністрам народної освіти та внутрішніх справ звернутися за відповідними висновками до Імператорської Академії Наук, Харківського та Київського університетів, а також київського, подільського та волинського генерал-губернаторів. Комітет окремо зауважив, що питання про мову викладання в народних школах не ставиться і розглядатись не буде.
30 січня 1905 р. (за старим стилем) міністр народної освіти направив президенту ІАН відповідний документ, а та, у свою чергу, потім розіслала його далі. Найпрогресивнішою виявилась резолюція харківської комісії. До її складу увійшло одинадцять професорів. Дев’ятеро з них, тобто абсолютна більшість, були українцями. Головою комісії одноголосно обраний Микола Сумцов, секретарями – Максимейко та Соловйов. Відбулося 5 засідань, на яких і виробили резолюцію. Її назва – “Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке”. На засіданні ради університету 5 квітня 1905 р. “Записка” була прийнята одноголосно. Крім того, харків’яни опубліковали її окремим відбитком того ж року, що саме по собі є промовистим фактом.
Її основні положення викладені у семи пунктах. Коротко їх можна сформулювати наступним чином: застосовувати до української літератури ті ж правила і вимоги, що й до російської; надати повну свободу щодо перекладу українською Святого Письма та інших книжок “религиозно-нравственного содержания”, а також для церковної проповіді; визнати законність застосування української мови у белетристиці та всіх галузях науково-популярних знань, забезпечити допуск у шкільні бібліотеки та народні читальні книжок українською мовою нарівні з російською; зрівняти у правах з російською українську драматургію та театр; дозволити українську періодику на однакових правах із російською; дозволити ввезення в Росію галицьких періодичних видань та книг на загальних підставах.
Незважаючи на “попередження” комітету міністрів не торкатися питання про мову викладання в народних школах, харківська комісія окремим сьомим пунктом поставила питання про доцільність навчати українському письму і читанню дітей у початковій школі, видання україномовних хрестоматій, інших педагогічних посібників, а також вміщувати у російських підручниках переклади малозрозумілих дітям-українцям російських слів і виразів.
Така постановка питання свідчила про високий рівень громадської і національної свідомості харківської професури. Її рекомендації виходили в першу чергу з інтересів українського народу, задоволення його нагальних потреб, в тому числі й освітньо-культурних.
Київські вчені стояли на дещо інших позиціях. До складу київської комісії увійшло вісім професорів. Наукові доповіді виголосили В.Перетц і В.Антонович. Невідомо, чим мотивувався Антонович, коли заявив: “Народність ця (українці – я) цілковито позбавлена інстинкту державности; вона не тільки не становила окремої держави, але добровільно відхилила створення такої, навіть тоді, коли історичні обставини давали на це можливість”. Втім, на засіданні історико-філософського факультету Київського університету одноголосно прийнято рішення про можливість скасування усіх обмежень та надання українській мові того самого статусу, яким користується російська.
Комісія ІАН складалася з семи академіків: А.Фамінцин, В.Зеленський, О.Лаппо-Данилевський, Ф.Фортунатов, С.Ольденбург, О.Шахматов. Очолив її Федір Корш, який, на думку дослідників, прихильно ставився до українських культурних прагнень. До складу комісії увійшло також шість діячів української петербурзької громади. Відповідь Академії мала назву “Об отмене стеснений малорусского печатного слова”. Це був солідний науковий документ на 28 сторінках великого формату із 9-ма додатками різного змісту, який уклали Ф.Корш (загальні дані і розвиток українського письменства) і О.Шахматов (лінгвістичний аспект).
У “Додатках” надруковані наукові розвідки (зокрема, П.Стебницького “Очерк развития действующего цензурного режима в отношении малорусской письменности”, С.Русової “О необходимости малорусских книг для поднятия умственного развития малорусского языка”, А.Русова “Украинофильство”, А.Лотоцького “Краткий обзор украинского литературного движения в России и за границей” тощо), повідомлення, записки та листи, автори яких пишуть про необхідність відміни різних обмежень на використання української мови.
У цій підсумковій резолюції петербурзькі академіки були доволі відвертими у своїх висновках і висловлювань. Зокрема, вони висловили впевненість, що розпорядження 1863 і указ 1881 не мають юридичної сили, оскільки не можуть бути узгоджені з основними засадами російського законодавства, і “цензурные стеснения малорусского печатного слова, начавшиеся притом только с 1863 года, не были вызваны какими бы то ни было угрожающими единству России стремлениями малорусского народа или его интеллигенции”. Не без гумору вчені зазначили, що “только несчастная случайность могла побудить правительство к преследованию целой письменности и к принятию на себя заботы о малорусском правописании”.
Комісія Академії Наук переконувала високопосадовців, що “малорусское население должно иметь такое же право, как и великорусское, говорить публично и печатать на родном своем языке”. Цікавим є такий висновок: “…в ненормальных условиях духовной и умственной жизни живет в России народность, насчитывавшая в январе 1897 г. до 23 миллионов 700 тысяч душ”. Ну і вже зовсім актуальною є наступна думка: “Государство, не умеющее обеспечить одно из самых элементарных прав гражданина – право говорить печатно на родном языке, возбуждает в гражданине не уважение к себе, не любовь, а безотчетный страх за существование. Этот страх порождает недовольство и революционные стремления”.
Загалом, відповідь Академії цілком відповідала вимогам часу. Для 1905 року це був однозначно прогресивний документ. Звичайно, деякі з його наукових положень сьогодні виглядають анахронізмами. Зокрема, теза про існування спільної для предків українців і росіян мови, якій дали назву “общерусская”. Втім, самі ж академіки визнали, що ця мова не дійшла до нас в письмових пам’ятках і відновлюється “предположительно”. Ця теорія, незважаючи на її сумнівну наукову вартість, не будучи документально підтвердженою, проіснувала, втім, майже до кінця ХХ ст. і до сьогодні має чимало прихильників.
Дослідники вважають, що висхідною точкою для петербурзьких академіків були добро і єдність Росії. Дозвіл на видання книг українською мовою аргументували тим, що це нічим не зашкодить неподільності Російської імперії, тоді як незадоволення, викликане забороною, разом із розквітом видавничої діяльності в Галичині може потенційно зродити таку небезпеку. Академіки наголошували також на тому, що української книжки потребують у першу чергу неосвічені селяни, і малороси загалом – вірні і випробувані сини російського народу.
Про неабияку вагу документа свідчить і той факт, що 1910 р. його надруковали окремим відбитком, щоб зробити максимально доступним. Зробив це невідомий приватний підприємець.
Цей кінцевий академічний документ був виданий “на правах рукопису” накладом 150 примірників і став відомий лише вузькому колу фахівців та урядовців. Укази 1876 і 1881 рр. так і не були скасовані офіційно. Революція 1905 р. призвела до певних змін, зокрема, до появи нових правил цензури, до загального полегшення ситуації з українською мовою. Безперечно, цьому посприяла і активна, рішуча позиція наукової інтелігенції, насамперед – харківських і київських учених, а також петербурзьких академіків. Втім, на часі був новий наступ реакції - починався новий етап боротьби за українську мову.
(авторські права дотримано )

2 кг кабачків
4 солодкі перчини
3 морквини
2 цибулини
4 помідорини
3 зубчика часника
100 мл олії
1 ст.л. цукру
1 ст.л. солі
1 ст.л. 9% оцту
Овочі помити, почистити, крупно порізати, моркву - кружальцями по 0,5 см. Викласти овочі на деко, полити олією, накрити фольгою і в духовку. Запікати 1 годину при t 200. Потім зняти фольгу і пекти ще 30 хвилин. (До речі, фольгу я протерла і поклала назад у шухлядку, ще на щось використаю)
Перекрутити через м"ясорубку (або блендером), додати сіль, цукор, часник, оцет. Викласти у кастрюльку і хай прокипить 20 хвилин. Закатати в банки, перевернути і закутати ковдрою на ніч.

Панорама города


Проспект Петровского

памятник Владимиру Ленину

памятник Александру Пушкину

памятник Богдану Хмельницкому

Памятник героям Освободительной войны в Желтых Водах



Артефакт Барельеф на кургане


Дворец культуры







Фонтан в Парке Славы


Памятник героям Великой отечественной войны

В Жёлтых Водах находится Украинский научно-исследовательский и проектно-изыскательский институт промышленной технологии, который осуществляет генеральное проектирование и проектное сопровождение объектов ядерно-топливного цикла (здесь я работаю).

Проектный институт

высшее учебное заведение III уровня аккредитации — Институт Предпринимательства "Стратегия".

Таким мы знаем и любим свой город Желтые Воды, надеюсь он понравился и вам.

Тісто:
100 гр масла
100 гр цукру
200 гр борошна
1/2 ч.л. гашеної соди
2 ст.л. какао
2 ст.л. сметани.

Масло розтопити, додати всі інші інгрідієнти, замісити м"яке жирне тісто, воно не буде липнути до рук.

Начинка:
650 гр творога
2 ст.л. крохмалю
2 яйця
120 гр цукру
3 ст.л. коньяка чи лікера
2 ст.л. потертої лимонної цедри
ванілін

Яйця збити вінчиком, додати все інше, останнім - творог. (Хоча я один раз забула, і зробила навпаки, як сирники - у творог вбила яйця, і потім усе додала - однак смачно вийшло ) Головне для смаку - лимонна цедра і лікер, оці складники суттєво впливають на смак.

Окремо за бажанням:
вишня
горіхи

Форму застелити пергаментом, руками розрівняти тісто, зробити бортики. На тісто викласти вишню та горіхи (я не додавала), зверху - творожну масу. І в духовку на 40 хвилин, t 175.
У мене не виявилося крохмалю, я замінила його на борошно - годиться)). Різниця у тому, що борошно трохи міняє плотність сиркової маси, а з крохмалем вона лишається більше творожною.